• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Казки про мову

* В країні Морфології

У цій я казці розповім
про всі частини мови:
Є самостійні серед них,
А деякі - службові.
Одні - самі собі пани,
Щось називають, діють...
А інші - буцім кріпаки:
Лише служити вміють.

Ось є Іменник - він, як цар,
Мов превеликий государ.
У нього є свої питання:
Питання - що? - для неістот,
Питання - хто? - для всіх істот.

Порадником царя там був
Прикметник, знаний дворянин.
До речі, сам ніколи він
Не буде десь стоять один -
Завжди лише він біля друга.
Прикметник мав свої питання
(їх більше є, ніж у царя)
Про всіх він знає: чий? чия?
Який? яке? які? яка?
Ознаки всіх він назива.

Іменник-цар жив у палатах,
Хоч і не дуже був багатий,
Все ж мав він і срібло, і злато.
Скарбник у нього дивний є:
Рахує він ну майже все.
І кількість, і число назве!
(Ім'я Числівник мав за те)
У нього є питання: скільки?
Воно одне, але ж своє.

Ось Дієслово - пан простий,
Самостійний, запальний.
Має він свої питання:
Що робить? та що зробить?
Дію всім він пропонує,
Бігать, рухатись зове.
Хоч він пан, та працю любить,
І без праці він на світі
І хвилини не живе.

Прислівник - обережний пан,
Стеріг він межі замку.
Ніхто туди не міг ввійти
Ні ввечері, ні зранку.
- Де? як? куди? і звідки ви?
Прислівник всіх питає
Й на відповідь чекає...

А от Займенник - -
хитрий генерал,
Своїх питань він і не мав,
Зате чужих собі набрав:
У всіх імен напозичав.

Щодо сполучника,
прийменника та частки -
Це вірні слуги всіх панів.
В єдине речення велике
Єднають тих господарні.

Вони хоч і питань не мають,
Проте усім допомагають.
І нам вони потрібні знову,
Щоб прикрашати рідну мову.

Євген ГРАДОВСЬКИЙ,
учень 10-го "б" класу школи-ліцею № 41 м. Сімферополя.

Казка про українські префікси

Жили у країні Граматиці українські префікси. Було їх дуже багато: Роз-, Без-, Під-, Над-, Від-, Між-, Перед-...
І були вони поважними, і пишалися собою, бо служили Українській мові - одній з найчарівніших мов світу.
Шанували префікси порядок, вони завжди знали, де й коли стати, як змінити слово, як грамотно писатися.
Але в кожній сім'ї бувають проблеми...
Префікси З- і С-, жваві пустуни, були великими друзями, їх завжди бачили разом. Як вітер, гасали вони наввипередки по палацу. Тільки й чути було: з-з-з-, с-с-с-. Не в одного з поважних префіксів аж голова йшла обертом від того гасання.
А коли кликали всіх до роботи, З- і С- створювали такий безлад у країні! Уявляєте, як вони з розгону, не задумуючись, ставали коло якогось Слова! Хто перший добіг, той і став. Так, кого хочеш, можна збити з пантелику!
Поважні префікси часто соромили пустунів, закликали їх бути серйознішими, відповідальнішими, - одним словом, виховували... Особливо обурювалися префікси Роз- і Без-. "Ми теж можемо вимовлятися нечітко, але ж пишемося завжди однаково, бо інакше це було б неповагою до себе та й до інших префіксів взагалі!"
Але вмовляння не допомагали. І тоді префікси зібрали Велику наукову раду. Вони виступали з доповідями, сперечалися...
І нарешті ухвалили ПРАВИЛО:
- префікс С- пишеться перед буквами К, П, Т, Ф, X,
- префікс З- пишеться перед усіма іншими буквами.

І все. З того часу префікси З-, С- і пишуться за такими правилами. Бо ПРАВИЛА є обов'язковими для виконання. Хіба що невігласи цього не знають. Але у нас таких немає!

Юлія Новак, учениця 5-го класу ЗОШ № 20 ім. Олени Теліги.
м. Феодосія.

http://abetka.ukrlife.org/

Як іменник посварився з прийменником

Морфологічна казка

Різні дива бувають на світі... Одного разу таке сталося і зі мною, коли Новий рік вирішили зустрічати в лісі. Вийшли на галявину... І раптом під ялинкою побачили невеликий вогник. Зупинилися, прислухаємося, придивляємося...
Біля маленького вогнища сиділи якісь маленькі істоти, вони про щось тихенько сперечалися. Я почув тоненький голос: "Всі ми, частини мови, буваємо самостійні та службові. Давайте визначимо, хто з нас найголовніший..."
З їхньої розмови я дізнався, що самостійні частини мови - це іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник та дієслово. А службові - частка, сполучник, прийменник. Та ось виступив хтось перший, гордий, поважний (здається, Іменник):
- Я найголовніший з усіх. Я можу означати загальну і власну назву. Наприклад: місто. А яке? Київ. І ви уявляєте конкретне місто! І тільки я можу сказати, якого роду, числа і відміни це слово...
Так говорив Іменник, але тут його перебив інший, що сидів поруч:
- А я можу розповісти, яке це місто - велике, історичне, красиве, дивовижне... Бо я й називаю різні ознаки та якості предмета і явищ. Я можу розповісти, з чого зроблений предмет, який він за походженням, яке його відношення до часу події (наприклад, дерев'яний стіл, приморське село, зимовий день...)
Авжеж, це був Прикметник. Розмову продовжив третій:
- Все це гарно, все це так. Але хто з вас зможе порахувати всі ці ваші предмети? Тільки я! Адже я означаю! кількість, і число, і порядок при лічбі (п'ять, п'ятий...). Тому й звуть мене Числівником...
- Всі ви дуже розумні, дуже вразливі, але я можу замінити вас усіх, бо я ж так і називаюсь - Займенник'. - вигукнув наступний. - Ось дивіться: стіл - він, красивий -такий, вісім - стільки, далеко - там...
Але тут почули спокійний і впевнений голос:
- Все це так... Проте без мене всі ви нічого не змогли б зробити. Так би і сиділи тихенько, навіть не розмовляли б, бо тільки я означаю дію, дозволяю вам діяти. Тому і називаюся Дієсловом. І ще я можу вам сказати, коли відбувалася дія: в минулому, в теперішньому чи в майбутньому часі. Але я й рідня декому з вас: є в мене форми, що подібні до прикметника -Дієприкметник, до прислівника - Дієприслівник...
А Прислівник зауважив:
- А я хоч і утворююсь від інших частин мови (темний - здалеку, верх - зверху...), але вкрай необхідно відрізняти мене від інших, бо від цього залежить правопис!
Раптом підвелися трохи ображені Прийменник і Сполучник:
- Все це правда, але й без нас важко було б вам висловлювати думки, бо ми допомагаємо словам поєднуватися у словосполучення і речення. І наші друзі Частка і Вигук теж надають цим реченням різні важливі відтінки. Отже, хоч ми і службові, але теж дуже важливі.
Я стояв, слухав... і зрозумів:
"А справді, всі вони такі різні, але кожний з них має велике значення. І важко було б уявити собі нашу мову, щоб у ній не було хоча б однієї з цих частин".

Дмитро Крючков, учень 10-го "г" класу школи-ліцею № 41
м. Сімферополя

Джерело: http://abetka.ukrlife.org/

Ой, що ж то за шум учинився

(Казка про граматичне перемир'я)

Летіли у вирій гуси. Летіли, курличучи, журавлі. Перелітні птахи поспішали у теплі краї.
Високо-високо в небі пливло журливе курликання журавлів. Журавлі несли з собою весну і спомини про миле літо.
Задивилися на журавлів слова. Деякі слова задумали й собі полетіти. Задумали - і полетіли. Летіли слова з різних мов. Але летіли вони не в одному напрямку, як птахи. Летіли слова в різних напрямках. По дорозі відпочивали. Відпочивши, деякі не хотіли летіти далі. Тут і залишалися. Приставали до інших мов. Знайомилися з незнайомими словами. Зживалися з ними.
Як піднялися в осіннє піднебесся перші слова, то з тих пір не припинялися перельоти слів. Наставала глибока осінь. Навіть зима. А слова летіли і летіли. їх манили незнані краї. Птахи відлітали тільки восени і прилітали до нас навесні. А слова відлітали і прилітали у будь-яку пору року.
Одного разу слова пролітали над широкими степами, над зеленогривими лісами, над могутнім Дніпром. Буяло літо. На небі ні хмариночки. По пшеницях розбіглися маки. Із жита визирали синьоокі волошки. Тремтливим листям співали пісню берези. Медовими пахощами дихали в небо липи. Від неймовірної краси знемагали слова.
- Давайте залишимося тут,- благали свого ватажка слова.-Тут гарно такі Або перепочинемо тут. Просимо тебе, дозволь сісти на землю.
- Я і сам задивився на цю красу,- погодився ватажок.- Закортіло й мені або залишитися тут або перепочити. Давайте сядемо на березі Дніпра.
Покружляли слова над Дніпром і вибрали високий правий берег. І сіли на березі. Як чудово тут! Як мило!..
- Тут мають жити теж якісь слова. Цікаво зустрітися з ними. Розпитати про цей казковий край,- мовило брикливе слово Поні.
- Не метушись, Поні,-напівсерйозно, напівжартома сказав своїм барвистим баритоном ватажок Маестро.- Не спіши. Про все дізнаємось.
Тут були різні слова: і Кенгуру, і Шимпанзе, і Какаду, і Колібрі та інші. Розмовляли слова і сміялись. Чутно було і пискливі, і баритонні, і басовиті звуки.
Настала полуднева спека. Від тепла і сонця слова задрімали. Під вечір почувся дивний тупіт, Розплющили прилітні слова сонні очі. Коли дивляться - їх обступають якісь дивні істоти. Попереду всіх іде щось солідне.
Підійшов той, що попереду, ближче і питає:
- Хто ви такі? І чого хочете?
- Ми - слова,- відповів ватажок Маестро.- Прилетіли здалеку. Сподобалася нам оця місцина. Хотілося б і осісти тут.
- А я - слово Берег,- відповів той, що був попереду.-Чого це вибралися в дорогу влітку? До нас прилітають птахи і слова переважно навесні. А відлітають окремі наші слова у вирій восени. Хочу вам нагадати, що оце над Дніпром мої володіння. Так що від мене залежить, прийняти вас чи ні.
- Просимо дуже нас прийняти,- загули слова.
- Це не так просто. Треба більше дізнатися про вас. Порадитися з іншими словами,- сказав у відповідь Берег.
- Просимо... Просимо... Просимо...- стелились у своїй ласкавості прилітні слова.
- Ми б знадобилися вам,- поважно і соковито забаритонив Маестро.
- Ну що ж. Домовимося так. Сьогодні перепочинете трохи. А завтра ми покличемо головних чотирьох наших ватажків Іменника, Дієслова, Прикметника і Прислівника. Ви їм розкажете про себе.
Вони подумають і вирішать вашу долю,- на прощання прорік Берег.
Прокинулися перелітні слова рано-вранці. Соньків розбудив Маестро. Чепурились, готувались до зустрічі з головними ватажками Іменником, Дієсловом, Прикметником і Прислівником. Викупались у ніжних хвилях дніпровської води і з нетерпінням ждали приходу головних ватажків.
Здалеку почулася музика. Четверо великих слів із свитою наближалися до перелітних слів. Особливо великим зростом виділялися двоє, біля них тупцювали, зазираючи їм у вічі, два трохи менші слова.
Зупинилися прибулі на поштивій віддалі від гостей. Як виявилося, дуже великими словами були Іменник і Дієслово. Біля Іменника з лівого боку стояло трохи менше від нього слово. Це був вірний помічник Іменника Прикметник. Біля Дієслова був його радник Прислівник. Зростом він був трохи нижчий за Дієслово.
- Добридень, любі гості! Вітаємо вас на нашій землі! - майже водночас басом і баритоном сказали Іменник і Дієслово.- Що привело вас до нас?
- Летіли ми над степами і над ріками. Сподобали ваш берег і могутню ріку. Хотіли б залишитися тут.
- Якого ви роду-племені? - звів очі на Маестро Іменник.
- Та з різних країв,- відповів Маестро.- Зі мною є земляки, звичайно. Але по дорозі до нас приєднувалося багато слів з інших країв.
- Яке ви маєте в руках ремесло? Тобто яка у вас професія? - суворо запитав Дієслово.
Запанувала тиша. Перелітні слова нерозуміюче кліпали очима. Благальне дивилися на свого ватажка Маестро.
- Що ви вмієте робити? - безжально допитувався Дієслово.
- Та ми майже всі належимо до цеху іменників,- нарешті зрозумів Маестро.- Позначаємо різні предмети.
- Що ж, побратиме Іменнику. Це з твого фаху. Розбирайся з ними,- відвернувся від Маестро Дієслово і відійшов осторонь.
- Що ж у Вас за іменники, Маестро? - допитливо поглянув на перелітні слова Іменник.- Що вони вміють? Що вони позначають?
- Та різне,- не зовсім упевнено відповів Маестро.- Якісь там тварини заморські. Птахи чи що. Ану, підійдіть і поясніть головному ватажкові Іменникові, хто ви.
- Я - Шимпанзе,- гримнуло, аж залящало у вухах, слово на позначення мавпи.
- Я - Кенгуру,- скоромовкою відлунювало аж на другому березі Дніпра від дзвінкого голосу.
- Я - Какаду,- прошелестіло і замовкло якесь незвичайне слово.
- Я - Колібрі,- тоненько і бадьоро проспівало маленьке слово.
- Я...
- Я...
І всі по черзі називали Іменникові своє ймення. Дивився-дивився на них Іменник і сказав:
- Шимпанзе, Кенгуру, Какаду, Колібрі та інші слова доведеться мені прийняти у своє володіння. Слів на позначення цих див природи у нас наче нема. А от декому доведеться повертати додому. У мене є багато слів на позначення цих предметів.
- Не хочемо! Не хочемо... Благаємо Тебе, Іменнику, залишити нас,- кланялися і слізно прохали нещасливці.
- Що ж. Залишимо вас до осені. А восени полетите у свої краї. Отак,- вирішив Іменник.
Розійшлися похнюплені незалишені слова. Тоді звернувся головний ватажок Іменник до тих слів, які він мав намір залишити у своїх володіннях.
- А чого це деякі з вас без ніжок-закінчень? У нас у граматиці бігати треба. Тому всі іменники мають прудкі ноги-закінчення. То в реченні треба підбігти до якогось слова, запропонувати свої граматичні послуги. То мій побратим Дієслово прохає допомогти дієсловам у чомусь. То потрібно віддалитися якнайшвидше від котрогось слова. Наші іменники - добрі бігуни. Всі рекорди з бігу в них. Друже Берег, поклич, будь ласка, слова Коваль і Майстер. Треба, мабуть, припасувати до прилітних іменників ніжки-закінчення. Щоб не відрізнялися від наших слів і бігали швидко. Щоб не повзли, як черепахи.
- Ой не треба! Не хочемо,- загудів Шимпанзе.- Щоб сміялися з нас. Не треба ніжок-закінчень.
- Ми боїмося цього,- вторили великому Шимпанзе і Кенгуру, і Какаду, і Колібрі.
- Друже Берег, чого стоїш? Поклич слова Коваль і Майстер,- наполягав на своєму головний ватажок Іменник.
Прийшли Коваль і Майстер.
- Ось займіться цими іменниками. Щоб сьогодні ж мали вони ніжки-закінчення. Бо хочуть залишитися в нас. А навіщо нам слова без закінчень? Пошукайте на складі ніжки-закінчення і в кузні припасуйте їм. Усе,- суворо сказав головний ватажок Іменник і намагався іти геть.
- Не будемо! Не хочемо! Не чіпайте нас! - галасували, кричали, несамовитіли прилітні слова.
- Ви ж захотіли залишитися тут! Через те засвоюйте нові правила поведінки і звичаї, - відрізав Іменник.
Зчинився неймовірний шум, нерозбериха. Хтось кричав. Хтось шарпав когось за комір. І шум розійшовся далеко-далеко.
На допомогу Берегу і головним ватажкам поспішили Ліс, Зелен-Трав, Степ. Прилітних іменників було оточено. Вони затихли, винувато опустили очі.
- Вибачте. Якось несподівано скоїлось... Запальність наша...- мимрив Маестро.- Давайте спокійно все обміркуємо. Що нам чинити далі. Ми хочемо залишитися тут. Але після того, що сталося...
- Будьмо розсудливими,- мовив Іменник.- Поясніть нам, чого ж ви хочете. Відпочивати в нас чи допомагати нам у нашій праці. Від цього залежатиме все.
- Ми за те, щоб працювати разом із вами, - сказав Маестро.- Але щоб без цього... Як то ви кажете... Щоб без закінчень... Прохаємо дуже... Ми ж усе робитимемо, що потрібно...
- Без ніжок-закінчень буде тої роботи...- заперечив Берег.- Бо ж не поспішить це слово. Не підбіжить на допомогу. Я не розумію, чого не пристати на нашу пропозицію.
- Ми не звикли до ніжок-закінчень. Навіть якщо припасуєте їх, ми без звички не зможемо бігати. Ще повільніше повзатимем. Ми справимося без закінчень,- запевнив Маестро.
Усі прилітні іменники клялися, заповнювали, прохали, благали. Серця в корінних слів-мешканців відтавали. Вони входили у становище прилітних слів. І загальну думку висловив Іменник:
Ми звикли всі справи розв'язувати мирно. Без воєн. Ви хочете залишитися в нас. Добре, залишайтесь. Кажете, що хочете працювати з нами. Добре, працюйте. Не хочете повністю уподібнюватися до нас. Що ж, воля ваша. Я дозволяю вам бути без закінчень. Але в реченні ви матимете, як і всі наші іменники, рід, число і відмінок. За цієї умови ми приймаємо вас. Згода, мої товариші і побратими? Згода, прилітні слова?
- Згода! Залишаємось! Згода-а-а-а-а!-радісно вигукнули прилітні слова.
- Згода! Розумну річ сказаної - берегами Дніпра котилася відповідь корінних мешканців-іменників.
- Так у мову залітали слова з інших країв. Браталися з місцевими словами. Засвоювали нові правила поведінки. Не цуралися граматичної праці.

Іван Вихованець http://abetka.ukrlife.org/

Кiлькiсть переглядiв: 1647